Перейти до основного вмісту

"Ювелірне" захоплення

У духовці другокурсниці Ірини Криворучко випікаються морозиво, квіти й хотдоги. Мініатюрні смаколики та квітучі дива, удосталь побувши в «солярії» опиняються в руках дівчини, щоб отримавши кілька штрихів, стати повноцінними кольє, сережками, браслетами та навіть закладками для книг. Цікаво, що стати полімерним ювеліром Ірина вирішила спонтанно, запропонувавши ідею подрузі Вікторії. Після спільного схвалення і кількох тижнів роздумів дівчата створили свою домашню «фарбрику»  — «IrisKotis».
Ірина Криворучко
«Що робити, якщо в дитячі роки тобі подобалося ліпити з пластиліну? Це заняття завжди було мені до душі. Навіть книгу «Як ліпити з пластиліну», що подарували мені в дитинстві, всю апробувала. Однак даруєш всім родичам красиві фігурки, та вони з часом, на жаль, деформуються, а іноді й взагалі повністю розплавлюються… Особисто в мене роки «пластилінового захоплення» давно минули. Може, через брак часу і постійні уроки в школі, а може, й через вік: не смішно ж у сімнадцять дарувати знайомим пластилінові дрібнички?, – розповідає  бориспілька Ірина Криворучко, зізнаючись, що знайшла рецепт «дорослої» ліпки.
Близько року тому батько показав дівчині відео про диво-матеріал, вигаданий американцями: зліпивши фігурку її одразу опускають у воду, після чого фігурка стає прозорою і твердою. Тепер їх хоч топчи, хоч об стіну бий: речовина не втрачає форми, не розбивається і може замінити хоч колесо, хоч молоток.

Перегляд відео викликав не лише захоплення, а й азарт виготовити щось із такого матеріалу. Ірина вирішила поглянути, де можна придбати цю речовину в Інтернеті, й, натрапивши на космічну суму розробки-новинки, вирішила збавити обертів розмаху власних фантазій. Почала шукати інформацію про матеріали-аналоги й натрапила на розповідь про полімерну глину. Ознайомившись з асортиментом виробів в мережі і ціновою політикою полімеру вирішила спробувати, переповівши на прогулянці подрузі Вікторії ідею про створення маленької особистої «фабрики». Із звичайного хобі виросло бажання розвиватися. Довго думати, як «розкручувати» справу не довелося: лише соціальні мережі надають чимало можливостей. Подумавши над унікальністю майбутніх виробів, уже наступного дня дівчата вирушили у рейд магазинами Борисполя в пошуках «правильної» крамниці. Знайшовши таку, де все «дешево й сердито», накупили першу партію матеріалу: глини й «фурнітури» для виготовлення прикрас й одразу, прийшовши до дому, взялися за першу партію.
Вироби Ірини

«Оскільки тоді був саме екватор літа, почали з літньої колекції:  наліпили морозива, льодяників. Я вирішила продовжувати «солодку» тему й почала робити цукерки, печиво, шоколадки, а із залишків рожевої глини вийшли бантики, – розповідає Ірина. – А от Вікторія взялася за справу більш серйозно: окрім квітів, почала виготовляти прикраси для волосся з дроту і лаку, а також кольє».
 У групах, які дівчата створили у соцмережах, почали збиратися перші клієнти. Вибуху замовлень одразу не сталося. Першими увагу привернули сережки-ескімо, ставши щасливим почином.  Ірина розповідає, що хоч потенційні покупці часто не поспішають з придбанням виробів, залишають чимало компліментів у повідомленнях. Більшість замовляє на свій смак, і дівчата старанно виконують всі забаганки. Тож почали спеціалізуватися на «смачних» закладах для книг, насадках для олівців і ложок.
Ціни на власні вироби називають смішними. Приміром схожі сережки ми знайшли в Інтернеті за 5 фунтів, а насадки на ложки у магазинах за 240 гривень, у той час, як другокурсниці продають такі в рази дешевше. До цінової політики вони ставляться серйозно: «рахуємо і вартість глини, і гарнітури, і лаку (необхідний для покриття кожного виробу), і витрати на газ (заради маленьких виробі доводить духовку розігрівати), складність роботи».
Найбільший пік творчості припадає на літо, бо нині студентки мають вдосталь необхідного часу на вигадку нових родзинок. Під час  навчального року це зробити майже нереально, тому після минулорічного літнього буму в Ірини й Вікторії була тривала перерва до зимової колекції. У ній з’явилися і невеликі новорічні іграшки, і сережки-рукавиці, і вироби до Дня закоханих.
Чимало часу займає й фотографування готової продукції. Саме цей процес є родзинкою «IrisKotis». Від ідеї стандартного професійного тла на всі випадки життя, як це роблять вже відомі майстри прикрас, відмовилися. Почали шукати неординарних рішень, походжаючи квартирою: в око впали багато побутових речей, які перетворилися на цілі фотокомпозиції. Тож кожен виріб заграв в унікальному фотоамплуа, що тільки додало йому привабливості.
Ольга Кацан, фото автора

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Катерина Рахуба: «Я йшла на сцену з думкою: реваншу не буде»

Переможниця найдовгоочікуванішого шоу краси міста відверто поділилася враженнями.  «Міс Бориспіль-2017» про…  …Корону.   Порівняно з тіарами, завойованими в школі і на «Випускниці», ця була важка. Ґулю не надавила, бо зачіска об’ємна і гарно її підтримувала. Поставила її на полицю з медалями і кубками, що завойовувала на різноманітних, переважно танцювальних, конкурсах. У піжамі з короною не фотографувалася, але зробила світлину молодшої сестрички з тіарою на голові. Для неї це фантастика: дивилася на нагороду зі сцени, а тут ще й приміряти змогла. 

По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.   «Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який   треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку в

Інжир: кіт, що живе в соцмережах

Він має власний кулінарний блог, щоночі співає Гімн, в’яже шарфики, і балотувався у президенти. А ще встиг опинитися на справжній касці, запустити флешмоб і заслужити всенародну любов. Це кіт Інжир . І раптом хто не знає: він живе не в розкішних апартаментах, а у Фейбуку й Інстаграмі . Бо не пухнастий, а віртуальний, тож замість дев’яти життів має вічну фантазію свого творця. Як вигаданий персонаж змінив життя однієї журналістки і кількох тисяч книгоманів, чи існує любов між віртуальним героєм і справжньою тваринкою і чому котики – «універсальна мова людства», дізнавалася у авторки персонажа – Олени Павлової , яка, до речі, провела мені майстер-клас з малювання кота Інжира. Автопортрет: Інжир із авторкою Оленою Павловою. Малюнок О. Павлової КРИМСЬКИЙ ІНЖИР І ПАЛКА ДЛЯ СЕЛФІ Звідкіля ж узявся кіт Інжир? «Дуже треба було кота! Ні, не від осінньої депресії, просто захотілося, – розповідає художниця Олена Павлова. – Але ми з чоловіком – журналісти, до того ж багато подорож