Людмила Астаф’єва: «Якщо чогось не вмію — обов’язково навчуся!»

Талант працює, геній творить. Саме цей вислів Роберта Шумана найкраще характеризує кожен день життя бориспільської майстрині.

Для Людмили Леонідівни Астаф’євої, яка багато років працювала у військовій сфері, не існує нічого неможливого у царині хенд-мейду. Вона, як риба у воді, коли йдеться про шиття, в’язання, канзаші, декупаж, традиційні мотанки, ляльки-тільди, сумочки з фетру та прикраси на будь-який смак.

Кожен виріб — справжній талісман

Творчість оселилася в душі пані Людмили ще в далекому дитинстві. Навчилася багатьом процесам і технікам у бабусі, яка тримала кіз і в присутності онуки вручну плела пряжу. В сім років уже вміла в'язати шкарпетки, в десять — виготовляла для себе рукавиці.

Близько дванадцяти років тому майбутня майстриня вперше взяла до рук бісер, тільки-но він почав з’являтися. Нанизувала намистинки на нитку кожного дня, тож незабаром створила чималу колекцію вишуканих виробів. А нині, здається, немає жодної техніки, в якій пані Людмила не спробувала б себе. Вона впевнено заявляє: «Якщо чогось не вмію — обов’язково навчуся!»

«Якось старша онука Аліна прийшла зі школи і сказала, що їй потрібно виготовити ляльку-мотанку для виставки, — розповідає пані Людмила. — Я раніше цим ніколи не займалася. Почитала про особливості таких виробів, зібрала все необхідне і почали удвох пробувати. Вийшло зробити одразу три. Назвали їх Віра, Надія, Любов. Потім потрапила на майстер-клас до Олени Кравчун, голови спілки митців, побачила, як виготовляти традиційні ляльки, і так загорілася, що нині в моїй колекції більше сорока ляльок-мотанок…»

Людмила Леонідівна знаходить щастя у кожному кроці практики і вдихає навіть у найдрібніші елементи виробу струмінь світла й тепла. Тож, взявши до рук будь-який витвір уяви пані Людмили, важко не посміхнутися.

Бориспільці знають: роботи Людмили Астаф’євої — це талісман на щастя і благополуччя, в них вона вкладає частинку своєї душі. Може саме тому й не намагається вона аби кому продавати плоди своєї творчості. «Буває, купують у мене виріб, а я хвилююся: хоч би в добрі руки потрапив! Віддаю покупцю, а відчуття таке, ніби щось відірвали від душі. Я сюди всю себе вклала. І прикро, коли бачу, як хтось скептично чи з неповагою на цих ляльок дивиться, наче вирішує: купувати чи не купувати. У таких випадках не прагну продавати свою роботу», — запевняє пані Людмила.

Вироби пані Людмили

Родинна підтримка

Найвідданіші цінителі творчих дітищ Людмили Астаф’євої — звісно ж, рідні. Їхнє ставлення до стилю життя жінки викликає справжнє захоплення, адже кожен з них не лише підтримує пані Людмилу в усіх починаннях, а й надихається її працею, намагається стати частинкою народження дива. «Тільки переступлю поріг, вже до мене біжить молодша онучка, питає: «Що ми будемо сьогодні робити?» Обирати завжди є що: ми і з солоного тіста ліпимо, і малюємо в стилі петриківського розпису, і квілінгом займаємося.

Щаслива, що, крім підтримки чоловіка, відчуваю його задоволення від моєї творчості. Він мій справжній перший поціновувач. Буває, приходить з роботи, а я щось плету чи шию. Питаю: «На кухні розберешся?» «Звичайно!», — каже. Ніколи не турбує мене на хвилі рукоділля і не дорікає, що «на блюдці не піднесла» вечерю. Можу його розбудити о другій ночі, щоб продемонструвати виріб, який щойно завершила робити, і він прокидається, милується», — відкриває завісу родинного життя Людмила Астаф’єва.

У «Творчій майстерні» — як на світі

Жінка не уявляла, що захоплення всього її життя змінить світогляд, перенесе її на іншу планету, де потяг до творчості завирує на повну. Такою планетою для пані Людмили стала центральна бібліотека міста. Саме тут вона близько чотирьох років тому «поселила» свою «Творчу майстерню».

«У нас був захід, на якому Людмила Леонідівна (тоді ще не знала її імені) була присутня як глядач. Впало в очі її намисто. Стою, милуюсь ним і кажу сама собі: «Іро, будь нескромною: йди питай! — пригадує бібліотекар Ірина Опалій. — Підійшла, привіталася, запитала, чи, бува, не сама гостя виготовила таку красу. Коли почула у відповідь «так», зізналася, що хочу навчитися так само плести з бісеру…»

Так з’явилася ідея проведення у бібліотеці майстер-класу з бісероплетіння. Поступово пані Людмилу все більше і більше залучали до заходів, аж поки не визрів задум відкрити такий собі гурток рукоділля. На що Людмила Леонідівна з радістю погодилася.

Традиційно у «Творчій майстерні» збираються раз на тиждень без канікул і вихідних. Буває, переносять заняття на кілька днів раніше чи пізніше, але ще жодного разу не відміняли.

«При бібліотеці діють жіночий клуб «Ніжність», літературний клуб «Слово». Влітку вони на канікулах. А для цих трудівниць вихідних не існує, вони тут за будь-якої погоди і завжди з пречудовим настроєм», — розповідає директор центральної бібліотеки Жанна Кручиніна.

Цікаво, що поруч з дорослими часто сидять підлітки, діти, які прийшли навчитися конкретному процесу рукоділля. Запитую, чи створили хоч один виріб чоловіки. «Аякже! Робили! — вигукують майстрині. — І ляльки виготовляли, і за порадами приходили. Нещодавно чоловік приніс дружинине намисто. Воно порвалося, хотіли викидати, тільки шкода було. Людмила Леонідівна відновила прикрасу. Бачили б ви, яким той чоловік щасливим був».

Найцікавіше, що жодних програм діяльності у «Творчій майстерні» не існує. Майстрині виготовляють те, до чого лежить душа. Як справжній вчитель Людмила Астаф’єва чітко знає, над чим працює кожна її учениця, і ретельно продумує всі засоби, якими зможе допомогти у створенні виробу. Якось на заняття прийшла жінка-шульга, тож пані Людмилі довелося тренуватися перед дзеркалом, аби на наступне заняття підготувати детальний план виробу в дзеркальному відображенні.

Тут навіть можна зустріти покупців, які приходять подякувати за придбане й просто посидіти, аби зарядитися енергією, яка панує у стінах бібліотеки під час занять.

Вчаться навіть іноземці

Відвідувачі бібліотеки, як правило, йдуть до «Творчої майстерні» без зайвих запрошень. Завдяки сарафанному радіо, сюди зазирають на кілька хвилин за консультацією. Цікавляться, як поремонтувати одяг, як швидко навчитися в'язати, як врятувати улюблений сувенір від «старіння», де дістати найкращий кулінарний рецепт тощо.

Свій спосіб виявляти здібну молодь, яка потенційно поповнить «учнівські» лави в майстерні Людмили Астаф’євої, мають і працівники книгозбірні. Вони поставили на абонементі виготовлене колегою деревце з бісеру. Того, хто висловлює компліменти на його адресу, запрошують долучитися до творчого клубу. Охочих назбирали вдосталь. До речі, приїжджають на заняття навіть із сусідніх сіл.

Якось приходила на зібрання і гостя з Марселю. Так хотіла навчитися бісероплетінню, що не зважала на зливу й ураган, який у той день прокотився Борисполем. «Прибігла до бібліотеки мокра й босоніж», — пригадують працівники. За кілька уроків від пані Людмили освоїла справу на «відмінно» й загорілася бажанням влаштовувати подібні зустрічі у Франції.

Гостювали в «Творчій майстерні» й поляки, які були щиро здивовані умінню бориспільок. Для місцевих майстринь і пані Людмили це найкращі компліменти. «Я отримую такий заряд енергії, що, йдучи додому, вже подумки конструюю виріб, який принесу в бібліотеку на наступне зібрання», — стверджує вона.

Вражає, що всі відвідувачі працюють не за принципом конвеєру. Кожен створює свій унікальний шедевр, дослухаючись до порад пані Людмили. Вона сама розробляє проекти сумок, герданів та інших шедеврів, але підбирає індивідуальні поради для кожного присутнього, не шкодуючи подарувати для кращого ефекту клаптики власних тканин та інших необхідних матеріалів. Для цього під рукою постійно «рятівна коробочка» з різноманітним начинням.

Ольга Кацан, фото автора