Перейти до основного вмісту

Вікторія Манолє: «Вистава не може бути зіграна, як учора…»


Вікторію Манолє знають в Борисполі і як організатора міських заходів. А режисура шоу «Міс Бориспіль», якою займалася Вікторія, змусила висловлювати захват багатьох гостей міста і до сьогодні.
Про власні ідеї, якими просякнуті вистави співрозмовниці, погляд на розвиток культурного життя міста, відображення політики в театрі та 2 прем’єри від дитячої театральної студії — в нашій розмові.
Вікторія Манолє
Початок режисерської діяльності. В дитинстві з молодшою сестрою шукала розважальні моменти. Ми розігрували казки, влаштовували театралізовані ігри, в школі організовувала свята тощо. Вступила в Херсонське училище культури. Пощастило з педагогом, вона закінчила Щукінське училище і була просто закохана в театр. Грала в студтеатрі, коли закінчила училище намагалася вступити до університету. З першої спроби на бюджет не потрапила. Ретельно готувалася, склала ЗНО, і вступила до університету культури і мистецтв вдруге – виправдала надії всіх педагогів. Проходила практику в театрі ім. І. Франка і в бориспільському муніципальному театрі. В останньому працювала, ставлячи дитячі вистави. До речі, в місті мене впізнають саме за тими постановками. Згодом Наталія Павлівна Сиворакша запросила на велику сцену разом з нашими акторами.

Театр-студія «RAUS». Після новорічної вистави «Лускунчик» — спільного проекту з муніципальним театром – у Наталії Павлівни з’явилося бажання розвиватися, а наскільки я знаю, про театр при БК вона мріяла давно. До складу студійців входять і актори з Києва, і бориспільці.
Провідні ідеї. У кожного режисера є ідея, яку він несе в усіх своїх роботах. У мене це теми добра, милосердя, прощення. У дитячих виставах — віра в мрії, можливості своєї фантазії, у те, що головне мати чисте серце і нести добро у світ. Мені здається, що в нашому дорослому світі, іноді злому, важливо зберегти дитяче сприйняття, віру в те, що все буде добре, що від нас багато чого залежить. Для мене як режисера важливо, щоб кожен артист, незалежно від віку, залишався собою і спілкувався із глядачем через призму свого «я».  
У закуліссі
Настрій і режисерська педагогіка. На репетиціях, та й взагалі в житті, я добра. Ясна річ, що ми зриваємося, особливо коли бачимо, що хтось чогось не розуміє чи навпаки: розуміє ідею але неправильно її подає. Однак всі усвідомлюють: працюємо на одну ідею. Якщо бачу, що неправа, завжди вибачаюся, інакше почуваюсь некомфортно перед колегами. З дітьми все по-іншому. Коли працюєш винятково з професіоналами, які розуміються на всю термінологію, вимагаєш найвищої планки з пів слова. Коли мова йде про людей, для яких театр, в першу чергу, хобі – це вже педагогіка. З такими людьми і з дітьми треба щиро подружитися і будувати свої стосунки на хорошому фундаменті.  Для мене немає різниці в тому, з ким легше працювати: з дітьми чи дорослими. Дітям віддаєш багато енергії, а вони повертають вдвічі більше, роблять це несвідомо, тож завжди відчуваєш вдячність, бачиш результат своєї роботи. У дорослих різниця в тому, що вони в силу свого віку стримують емоції. А кайф від роботи однаковий!
Аматорський театр. Нині у світі, в європейському театрі в тому числі, роблять ставки на те, що аматорський театр незаангажований, більш чистий. Нехай навіть в акторів такого театру немає сучасних технік, глибоких прийомів  – все йде від душі. Тож не дивно, що вистави, які роблять аматори, часто ближчі глядачу за постановки професіоналів. Буває, що професійні ноу-хау незрозумілі публіці.
Вистава "Мауглі". Режисер - В. Манолє
На сцені — булінг і «Шкідливі поради». До дня театру з дітьми-вихованцями театру студії «RAUS» підготували 2 прем’єри. Старша група – виставу «Опудало» за однойменним твором В. Железнікова. Це шкільна історія про те, що сьогодні в суспільстві називають булінгом. Однокласники цькують дівчинку, несхожу на них, а вона, наївна добрячка, закохується в хлопчика Діму Сомова. Коли однокласник помиляється, дівчина заступається за нього. Тема близька школярам. Ми намагалися показати сучасних учнів, наскільки це вийшло, побачимо на прем’єрі. Готувалися до неї з вересня. Вистава безсумнівно буде корисною і для батьків. А от молодша група студійців виходить на сцену вперше з постановкою «Шкідливі поради» за творчістю Г. Остера (у віршовані формі, бо дітям легше вчити вірші). Це хвилюючий момент і для малечі, і для батьків, і для мене як педагога, бо ніхто з нас не знає, як діти поведуть себе на сцені. Надалі плануємо показувати ці вистави для учнів міських шкіл, вихованців садочків. Важливо, щоб діти грали для свого покоління. Мої учні, які планували присвятити себе театру, вступили в омріяні навчальні заклади. Думаю можливість виходити на міську сцену розкрила їх сильні та слабкі сторони, в чомусь полегшила роботу над собою.
Розподіл часу. Більше часу віддаю Борисполю. Багато роботи з організації міських заходів виконую вдома: написання сценарію, збір музичного матеріалу, створення проектів. В Києві маю вечірні заняття, викладаю в театр-студії «Splash» для людей, які хочуть чи то позбавитися від комплексів, чи то покращити дикцію, чи то розвиватися в плані публічних виступів.  Нещодавно вступила в МП. Чому? Бо це благородна справа для мене. Вважаю, якщо можеш щось зробити, треба робити, бо як інакше змінювати світ? У МП буду робити все, що в моїх силах. Хочу знайти зворотній зв’язок з молоддю, зрозуміти, чого їм не вистачає в місті, що треба зробити, щоб вони знаходили своє місце тут, а не виїжджали.
Подальша кар’єра і необхідність підтримки. Кожній людині, а особливо молодій, важливо мати платформу для розвитку. Коли не бачиш, куди рости, рухатися, думаєш: «А що далі?». Якщо на базі БК створиться такий театр, де актори зможуть отримувати гідну зарплату, де будуть всі можливості для розвитку, з радістю залишуся в ньому працювати, бо тут гарна команда й до самого міста звикла, вважаю його прекрасним. Зараз залучати до роботи молодих спеціалістів дуже важко. Люди працюють на голому ентузіазмі, а на ньому довго не протримаємося. Якщо репетиції затягуються допізна, киянам потрібно добиратися додому або ж навпаки: встигати крізь затори добиратися на ранкову виставу із столиці. У влади має бути розуміння, що театр – велика машина, яка працює за своїми законами. Тут і актори, і режисер, і сценарист (хоча часто режисер сам є сценаристом), і костюмери, і освітлювачі, і сценографи, і навіть гардеробники... Ця величезна команда не може працювати просто так. Та й дивувати глядача якимись спецефектами треба, сьогодні вистава на стільці нікому не цікава. Ми можемо відшліфувати матеріал, виїжджати з ним на гастролі, але знову ж: для цього треба кошти, партнерські стосунки з іншими містами. Коли ця система буде налагоджена, все піде як по маслу.
Театр і політика. У столиці вистав – на будь-який смак. Всюди аншлаги. Це свідчить про те, що людям потрібне мистецтво і вони за ним слідкують. На мою думку, театр «перемагає» кіно моментом перформансу, живими відчуттями, енергетикою акторів. У виставі присутній момент співпереживання, катарсис. У будь-якому випадку театр поза політикою. Нинішня ситуація в країні має відображатися крізь призму загальних тем. Війна – зло. «Ромео і Джульєтта» – повість не про любов, а про ворожду двох родин, які вже й забули через що посварилися. Тобто тема узагальнилася. Чула багато думок відомих режисерів-сучасників про те, що зараз ставити п’єси про Майдан зарано. Погоджуюся: має минути певний відрізок часу, щоб ми оцінили подію збоку, адекватно проаналізували її. Нині робити повноцінний аналіз того, що відбулося, ще зарано.
Сучасний театр. Будь-яка вистава не може бути зіграна, як учора. Бо сьогодні – інший день, інший настрій, інший глядач, а можливо, трапилося щось, що змінило щось навколо… Сучасний театр має торкатися проблем, які стосуються більшості, вивчати свого глядача, вникати в його інтереси. Режисери, попри свій вік, цікавляться молодіжними трендами і тенденціями світового мистецтва. Режисер не може бути несучасним, він завжди в стані навчання. Я постійно займаюся самоосвітою, намагаюся шукати новітні рішення.
Ольга Кацан, 
фото з особистого архіву В. Манолє

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Катерина Рахуба: «Я йшла на сцену з думкою: реваншу не буде»

Переможниця найдовгоочікуванішого шоу краси міста відверто поділилася враженнями.  «Міс Бориспіль-2017» про…  …Корону.   Порівняно з тіарами, завойованими в школі і на «Випускниці», ця була важка. Ґулю не надавила, бо зачіска об’ємна і гарно її підтримувала. Поставила її на полицю з медалями і кубками, що завойовувала на різноманітних, переважно танцювальних, конкурсах. У піжамі з короною не фотографувалася, але зробила світлину молодшої сестрички з тіарою на голові. Для неї це фантастика: дивилася на нагороду зі сцени, а тут ще й приміряти змогла. 

По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.   «Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який   треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку в

Інжир: кіт, що живе в соцмережах

Він має власний кулінарний блог, щоночі співає Гімн, в’яже шарфики, і балотувався у президенти. А ще встиг опинитися на справжній касці, запустити флешмоб і заслужити всенародну любов. Це кіт Інжир . І раптом хто не знає: він живе не в розкішних апартаментах, а у Фейбуку й Інстаграмі . Бо не пухнастий, а віртуальний, тож замість дев’яти життів має вічну фантазію свого творця. Як вигаданий персонаж змінив життя однієї журналістки і кількох тисяч книгоманів, чи існує любов між віртуальним героєм і справжньою тваринкою і чому котики – «універсальна мова людства», дізнавалася у авторки персонажа – Олени Павлової , яка, до речі, провела мені майстер-клас з малювання кота Інжира. Автопортрет: Інжир із авторкою Оленою Павловою. Малюнок О. Павлової КРИМСЬКИЙ ІНЖИР І ПАЛКА ДЛЯ СЕЛФІ Звідкіля ж узявся кіт Інжир? «Дуже треба було кота! Ні, не від осінньої депресії, просто захотілося, – розповідає художниця Олена Павлова. – Але ми з чоловіком – журналісти, до того ж багато подорож