Перейти до основного вмісту

Андрій Доценко: «Кожен із нас є будівельником»

Сучасні тенденції шокують людство навіть у царині вибору фаху. Мода на професії іноді дивує своєю екстравагантністю не менше, ніж новинки подіуму: в рейтингу найпопулярніших професій третього тисячоліття — менеджери з продажу, ІТ-фахівці, перекладачі й лінгвісти, а серед списку найдивніших можна натрапити на вакансії перевертача пінгвінів, підбирача м’ячів для гольфу, майстра педикюру для корів та навіть нюхача різних речей. Однак «золоті руки» в 21 столітті потрібні не лише для вирівнювання зморшок на подушках чи якісного мейкапу, без чого більшість із нас не можуть уявити жодного дня, а й для чогось більш глобального, без чого нам справді не жилося б по-справжньому. Ось, наприклад, без … стін.
Фото з сімейного архіву А. Доценка
Затишні офісні кімнати, школи, житлові будинки, музеї, лікарні — результат роботи будівельників. Шкода, що цю професію важко знайти у ТОП найсучасніших: лише уявіть, що без людей цього фаху не розвивалися б міста, не осучаснювалися б помешкання. Тож недарма кажуть, що професія будівельника — на всі часи. Не варто забувати, що люди цього роду занять — цікаві особистості. У цьому переконалася, розмовляючи із виконробом ПрАТ «Агробудмеханізація» Андрієм Доценком, «сімейним» зодчим, який продовжує справу свого батька. З перших хвилин зустрічі неважко помітити, що це людина, віддана своїй праці, залюблена в неї. Підтвердженням є те, що працює чоловік в «Агробудмеханізації» ще з 2002 року. У хорошому колективі про зміну місця працевлаштування не замислювався ніколи.

На запитання, чому обрав саме цей фах, пан Андрій відповів так: «Ще коли навчався, зрозумів, що це моє. Було цікаво вчитися. (Закінчив Київський національний університет будівництва і архітектури — прим. автора). Будуєш для людей, для історії. І завжди видно результат. Саме на нього й працюємо».
Андрій запевняє, що пунктуальність, відповідальність, передбачуваність — головні якості справжнього будівельника. У людини цієї професії має бути логічне мислення. Потрібно знати наперед дуже велику кількість нюансів: як правильно організувати, спланувати роботу, щоб був результат. А хороший будівничий, в першу чергу, хвилюється за свою працю, ось чому на таких людей часто поширюється закон «золото миємо, а самі виємо».
«Будівельники — ранні пташки. Починається робочий день о сьомій ранку з виробничих нарад, де вирішуються основні питання. Після цього за кожним із виконробів закріплюється певна дільниця. Планується більша частина роботи, звичайно, заздалегідь: навіть не звечора, а за тиждень чи хоча б за 2-3 дні. Я повинен знати наперед, що робитиму завтра. Основне в роботі — планування. Правильно спланував свій день, тиждень, місяць — буде гарний результат. І так з сьомої ранку до шостої-сьомої вечора, іноді — у дві зміни. Десь 12 годин я на роботі», — розповідає А. Доценко. Й додає, що стереотип про надскладність роботи будівничого — правда лише деякою мірою: «Якщо знаєш, що робиш, володієш певними навичками і не лінуєшся — все вийде чудово».
Можливо, завдяки таким життєвим формулам чоловікові критику доводиться чути рідко. Та ставиться до неї з розумінням: «Якщо критикують — є за що».
На прохання кореспондента, Андрій пригадує, що один з останніх «великих» об’єктів — торгівельний центр у Львові на 8 тисяч квадратних метрів (девіз «Агробудмеханізації» — ми будуємо по всій Україні — авт.), а об’єкт, яким може пишатися, знаходиться в Іванкові: «Це завод ДКС (діелектричні системи України). Будували 3 роки тому. Мені найбільше сподобалося, що це був нестандартний об’єкт, ще й промисловий. Не магазин, не склади, а об’єкт, що дав трудові місця і працює на економіку країни».
А у вільні хвилини не гріх і перепочити. Риболовля для Андрія — захоплення розкішне, на нього часу багато не тратиться. Повністю віддається родині: «Сім’я — основне, що в мене є. Вже 13 років одружений, маю трьох дітей: двох синів і донечку. Старший 12-річний син займається плаванням, вчить англійську. Любить складати щось із конструктора — у мене, мабуть, вдався...»
А ще Андрій розповів, що в жодному випадку не шкодує за минулим і вважає, що кожна людина — будівельник: «Знаю багато людей, які власними руками творять дива. Чогось надскладного в цій професії немає. Якщо дві руки — не ліві, голова думає і мислення логічне, то можна виховати будівельника з будь-якого чоловіка».
А й справді, ремонт у квартирі чи зведення власного помешкання — не бар’єр, після цього можна взятися за будівництво щастя або ж квітучого майбутнього і для себе, і для України. 
Ольга Кацан,
фото з архіву А. Доценка

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Катерина Рахуба: «Я йшла на сцену з думкою: реваншу не буде»

Переможниця найдовгоочікуванішого шоу краси міста відверто поділилася враженнями.  «Міс Бориспіль-2017» про…  …Корону.   Порівняно з тіарами, завойованими в школі і на «Випускниці», ця була важка. Ґулю не надавила, бо зачіска об’ємна і гарно її підтримувала. Поставила її на полицю з медалями і кубками, що завойовувала на різноманітних, переважно танцювальних, конкурсах. У піжамі з короною не фотографувалася, але зробила світлину молодшої сестрички з тіарою на голові. Для неї це фантастика: дивилася на нагороду зі сцени, а тут ще й приміряти змогла. 

По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.   «Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який   треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку в

Інжир: кіт, що живе в соцмережах

Він має власний кулінарний блог, щоночі співає Гімн, в’яже шарфики, і балотувався у президенти. А ще встиг опинитися на справжній касці, запустити флешмоб і заслужити всенародну любов. Це кіт Інжир . І раптом хто не знає: він живе не в розкішних апартаментах, а у Фейбуку й Інстаграмі . Бо не пухнастий, а віртуальний, тож замість дев’яти життів має вічну фантазію свого творця. Як вигаданий персонаж змінив життя однієї журналістки і кількох тисяч книгоманів, чи існує любов між віртуальним героєм і справжньою тваринкою і чому котики – «універсальна мова людства», дізнавалася у авторки персонажа – Олени Павлової , яка, до речі, провела мені майстер-клас з малювання кота Інжира. Автопортрет: Інжир із авторкою Оленою Павловою. Малюнок О. Павлової КРИМСЬКИЙ ІНЖИР І ПАЛКА ДЛЯ СЕЛФІ Звідкіля ж узявся кіт Інжир? «Дуже треба було кота! Ні, не від осінньої депресії, просто захотілося, – розповідає художниця Олена Павлова. – Але ми з чоловіком – журналісти, до того ж багато подорож