По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.  

«Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який  треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку вдягне вишиванку. Думаю: «Ого! Він сам вдягне вишиванку!». А коли ми вже зустрілися, чоловік не ховав її, куртку розстебнув. Свого сина Андрія на всі заходи, святкові події вдягала у вишиванку. Був період, коли обридла йому вишиванками, він противився, довелося трошки відступити, щоб не перегнути палку, щоб сорочка не викликала у нього відрази. А донька Марічка теж по життю у вишиванці. Коли вона народилася, хресні батьки їй справили маленький стрій, тішуся, що вони такі молодці», – розповідає пані Оксана.

Зізнається: для неї вишивка – те, що потрібно берегти і лілеяти. Має окрему шафу з національним одягом. Та й, йдучи на дні народження до рідни, ніколи не вагалася, що дарувати – виготовляла сорочку.

Каже, що ставлення до такого одягу як до святині прищеплювала бабуся: «Коли ми йшли пасти коров,  бабуся накидала в кошика канви, ниточок і всього необхідного і ми вишивали. Бабуся подарувала мені сорочку, в якій дівувала. І казала, що важливо, аби я не просто зберегла її, а щоб і мої діти, коли я буду бабцею, зберегли мою сорочку і передали з покоління в покоління разом із їхньою самостійно вишитою сорочкою, щоб прищепили дітям любов до вишивки. Свекруха бачила мою жадібність на все українське і, коли я виходила заміж, подарувала мені свою сорочку, я в ній кликала гостей на весілля. Знайшли на горищі сорочку чоловікової мами. Тітка казала, що там віддавати нема чого, а я кажу: «Е, ні! Дайте мені хоч лантухи, які лишилися, відреставрую». Відновила: де був поділ, діти відрізали шматок полотна, а сорочка була задовга, тож вкоротила і перенесла вишивку».

Пані Оксана говорить, що спеціалізується на вишивці чоловічих сорочок, їх з-під руки майстрині вже перевалило за сто. Жіночих в колекції мало, до десятка, бо «тільки почала на них переловчуватися»: називає жіночі сорочки справжнім космосом безмежним полем для освоєння. У виготовлення прагне геть дотримуватися традицій крою і вишивки. Тож не лише черпає інформацію про це мистецтво з інтернет-джерел, а й спілкується з однодумцями, відвідує краєзнавчі музеї.

Мова символів

Пані Оксана вважає, що вишивку потрібно досліджувати і розуміти, щоб правильно читати орнаменти на одязі. Приміром популярні сьогодні маки мали місце на сорочках вдів, молодиць, які втратили своїх наречених в походах, на війні.

Юним дівчатам важливо було «закодовувати» свою молодість у пуп’янках, які вишивали поруч з квітами, що вже цвітуть. Важливо було зобразити природнє значення, що дівчина ще «розкриється», у неї буде продовження роду, вона дасть плоди.

Нині в Інтернеті можна натрапити на власне зашифроване ім’я у схему  орнаменту для вишивки. Варто наголосити, що це сучасне віяння, подібних «шифрів» в часи наших прабабусь не було.

«Дуже хочу, щоб дівчата розуміли і розрізняли, що є блузка (коротка, з не таким пишним рукавом) і є сорочка (довга, підперезана крайкою, її узор має визирати з-під спідниці). Якщо в когось першим етапом буде звичайна футболка з узор, це вже добре. Далі буде блузка, потім сорочка, а згодом – повноцінний стрій. Ми маємо привати любов до своєї культури і передавати її».