Перейти до основного вмісту

Сабіна Броніч: "Не треба чекати свята, щоб дарувати радість"


У долонях Сабіни Броніч народжується справжнє диво. Восьмикласниця-фантазерка із ЗОШ № 1 вдихає добро в авторські іграшки, отримує задоволення від «розмов» із тістом та ходить шкільними коридорами у власноруч пошитому одязі.
Познайомила кореспондента «Вістей» із талановитою восьмикласницею лялька, яка експонувалася на ярмарку в ЦТТ «Евріка». Щира українка із загадково привабливими очима й різдвяною зіркою випромінювала світло. Усміхнена Сабіна Броніч із задоволенням розповіла про всі грані своєї натхненної душі.
У творчий вир дівчинка пірнула ще 7 років тому, коли навчалася у першому класі. Прийшовши з однокласниками на екскурсію до «Евріки», надихнулася неповторністю виробів. Особливо вразило, що всі вони були виготовлені дитячими руками. Так і вирішила спробувати себе у ролі майстрині. «Мандрувала» гуртками орігамі, гончарства, бісероплетіння. В жодному не затримувалася довго, шукала справу для душі. А ось, коли прийшла на гурток м’якої іграшки та машинного в’язання, одразу зрозуміла, що шукала саме це заняття.
«Всі думали, що я не затримаюся там довго», — сміється Сабіна. Те, що в дитинстві була хуліганкою — не секрет. Пригадує, як у перші дні занять штурхонула дівчинку і між ними зчинилася сварка. Та й бавилася не ляльками, а машинками. Але творча атмосфера взяла своє: через невеликий відрізок часу Сабіна стала більш посидючою і цілеспрямованою, а спокій, терпіння і увага — кращими друзями дівчинки.

Юна майстриня пригадує почуття, коли з друзями гралася першою власноруч створеною лялькою: «Вона була проста у виготовленні, але дорога серцю. Ми з подружками зробили для неї купу прикрас: сережки, чобітки, різноманітні сукні. Скрізь носили ту ляльку із власним гардеробом, що вміщувався у спеціальному пакеті. І гратися з нею обожнювали…»

Нині в колекції Сабіни понад 50 іграшок на будь-який смак: зайчики, ведмеді, корівки та інші казкові персонажі. Поселила їх у серванті, посунувши вглиб полиці бабусині сервізи. Вони тут живуть, мов у своєму казковому містечку. Щоправда, прикрашають полиці лише найдорожчі серцю іграшки, майже всі інші оселилися у дитячих будинках. Дівчина їх подарувала, не шукаючи приводів: «Вважаю, що не треба чекати свята, щоб дарувати радість комусь», — зізнається Сабіна.
Розповідає, що найбільше задоволення отримує, розмальовуючи обличчя ляльки. Цей процес є найскладнішим і найзагадковішим водночас, бо уява не завжди збігається з результатом: іноді у ляльки, що мала бути молодою красунею, виходить «старше» обличчя. Однак Сабіна сприймає забаганки пензля без хвилювань: дизайнерський смак перемагає уявний образ, роблячи виріб ще кращим.
Часто спонтанність допомагає їй творити неймовірні речі. Так колись, не вміючи вишивати, взялася перероблювати каптанчик для ляльки, яку виготовляла на конкурс. Вперше тримаючи голку з ниткою в руках, вишила все, що уявляла. Чим не диво?
До речі, швейна машинка з’явилася в Сабіни не так давно. До цього всі процеси доводилося доводити до пуття вручну.
Ідейним натхненником юної майстрині є мама. Колись у момент так званої творчої кризи дівчинка створила русалоньку, яку описала пані Людмила ще у своєму шкільному творі. Людмила Броніч не лише з радістю «підкидає» доньці ідеї, а радить, як зробити виріб креативним.
Цікавлюся: «Сукню для випускного у 9 класі теж сама собі шитимеш?» «Звичайно! — відповідає Сабіна. — Вже роздумую, яка вона буде. Хочу довгу з невисоким топом».
А ще дівчинка майстерно виготовляє смаколики. Спостерігаючи за роботою мами (вона за фахом кондитер), не помітила, як полюбила процес виготовлення тіста: «Мені подобається спостерігати, як воно підіймається. Якщо ні, думати чому так сталося, аналізувати всі недоліки».
Серед уподобань у оздобленні — айсинг і крем. Мастику називає морокою, бо вона чітко видає всі недоліки, тож щоб торт не був «горбатим», над ним необхідно дуже довго чаклувати. Сабіна любить виготовляти імбирні пряники, капкейки і мріє про власну кондитерську. А ще вишиває картини бісером і створює кошики з газетних трубочок, називаючи— Часто мамині ідеї більш практичні і підходять до образу краще, — розповідає Сабіна. — Якось мама порадила сходити на заняття з крою і шиття. Нині я маю вже не один костюм. Пошила собі ще спідницю і джинси, мамі блузку й жилетку. А костюм з натуральної шерсті, який готувала спеціально для Нового року без планів більше вдягати, дуже полюбився, тепер ношу його як шкільну форму. Сабіна розповідає, що однокласники не вірять, що вона сама собі і швачка, і дизайнер, тому часто на уроках фізкультури «досліджують» її одяг на наявність магазинних етикеток.
 це заняття справжньою магією.
Ольга Кацан, фото автора

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Катерина Рахуба: «Я йшла на сцену з думкою: реваншу не буде»

Переможниця найдовгоочікуванішого шоу краси міста відверто поділилася враженнями.  «Міс Бориспіль-2017» про…  …Корону.   Порівняно з тіарами, завойованими в школі і на «Випускниці», ця була важка. Ґулю не надавила, бо зачіска об’ємна і гарно її підтримувала. Поставила її на полицю з медалями і кубками, що завойовувала на різноманітних, переважно танцювальних, конкурсах. У піжамі з короною не фотографувалася, але зробила світлину молодшої сестрички з тіарою на голові. Для неї це фантастика: дивилася на нагороду зі сцени, а тут ще й приміряти змогла. 

По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.   «Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який   треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку в

Інжир: кіт, що живе в соцмережах

Він має власний кулінарний блог, щоночі співає Гімн, в’яже шарфики, і балотувався у президенти. А ще встиг опинитися на справжній касці, запустити флешмоб і заслужити всенародну любов. Це кіт Інжир . І раптом хто не знає: він живе не в розкішних апартаментах, а у Фейбуку й Інстаграмі . Бо не пухнастий, а віртуальний, тож замість дев’яти життів має вічну фантазію свого творця. Як вигаданий персонаж змінив життя однієї журналістки і кількох тисяч книгоманів, чи існує любов між віртуальним героєм і справжньою тваринкою і чому котики – «універсальна мова людства», дізнавалася у авторки персонажа – Олени Павлової , яка, до речі, провела мені майстер-клас з малювання кота Інжира. Автопортрет: Інжир із авторкою Оленою Павловою. Малюнок О. Павлової КРИМСЬКИЙ ІНЖИР І ПАЛКА ДЛЯ СЕЛФІ Звідкіля ж узявся кіт Інжир? «Дуже треба було кота! Ні, не від осінньої депресії, просто захотілося, – розповідає художниця Олена Павлова. – Але ми з чоловіком – журналісти, до того ж багато подорож