Перейти до основного вмісту

Інжир: кіт, що живе в соцмережах

Він має власний кулінарний блог, щоночі співає Гімн, в’яже шарфики, і балотувався у президенти. А ще встиг опинитися на справжній касці, запустити флешмоб і заслужити всенародну любов. Це кіт Інжир. І раптом хто не знає: він живе не в розкішних апартаментах, а у Фейбуку й Інстаграмі. Бо не пухнастий, а віртуальний, тож замість дев’яти життів має вічну фантазію свого творця.
Як вигаданий персонаж змінив життя однієї журналістки і кількох тисяч книгоманів, чи існує любов між віртуальним героєм і справжньою тваринкою і чому котики – «універсальна мова людства», дізнавалася у авторки персонажа – Олени Павлової, яка, до речі, провела мені майстер-клас з малювання кота Інжира.

Автопортрет: Інжир із авторкою Оленою Павловою. Малюнок О. Павлової

КРИМСЬКИЙ ІНЖИР І ПАЛКА ДЛЯ СЕЛФІ
Звідкіля ж узявся кіт Інжир? «Дуже треба було кота! Ні, не від осінньої депресії, просто захотілося, – розповідає художниця Олена Павлова. – Але ми з чоловіком – журналісти, до того ж багато подорожуємо, тому вирішили, що живий кіт буде потерпати: хто його годуватиме, хто пеститиме? Інша річ кіт мальований – сам себе погодує і прибирати за ним не треба. Він «народився» у 2009 році, згодом завів сторінку у ФБ і почав жити своїм життям. Чому таке ім’я? Саме тоді я вперше скуштували справжній кримський інжир: родичі привезли з півострова. То був неймовірний запах, яким вся домівка сповнилася, і на перших малюнках кіт був саме у формі інжиру».

Олена переконує, що вона і її мальований улюбленець живуть окремим життям. «Він приносить користь», – впевнена художниця. Його знають як найкнижковішого українського кота, любителя пташечок, порадника, патріота й екоактивіста. У нього своя книжкова камасутра, адже розробив пози для читання. І звісно, Інжир обожнює себе фотографувати, для цього має власну селфі-швабру, адже палку йому ніхто поки не довіряє. А ще розповідає своїм підписникам важливу річ: «Порожній погляд у «Фотошопі не замажеш».

КРИПТОВАРЕНИКИ, ГОГОЛЬ І СУЧАСНІ ДІТИ
Найбільше кіт Інжир мріє стати книжечкою. Цікавлюся, для якої вікової категорії. Олена  занизує плечима. Каже, що імовірно, для дорослої, оскільки чудово знає, що до смаку людям свого віку, а з дітьми усе складніше – нині в них інші цінності.
Зараз діти можуть не лише один одному, а й батькам пояснити все про криптовалюти (приміром картинка «Криптовалюти існують, щоб за них купувати криптовареники» набрала шаленої популярності). А от листівка «Гоголь був генієм», на якій Інжир поїдає вареники, їм не до вподоби, причому ті діти, які знають про криптовареники, не знають, хто такий Гоголь».  
Так народжується Кіт Інжир. Фото з архіву О. Павлової
Більше діти люблять вклеювати Інжира до листівок на уроках трудового навчання. «Вчителі якось пороздруковували картинок, не здогадуюсь навіть, чи знають вони, хто їхній автор, і використовували їх у листівках до Шевченківських днів. І от приносить якось Лев, син нашого друга, свій витвір з Інжиром та епохальною фразою «Садок вишневий колохатий», – усміхається Олена, малюючи жестами в повітрі листівку.  
«КНИЖЕЧКИ – БЕЗВІЗ У ЧАСІ ТА ПРОСТОРІ»
Цей вислів Інжира став крилатим, як і 25 загальновідомих книжкових правил. Одне з них – щороку читати стільки книжечок, скільки важиш сам. А як же бути з електронною літературою? Читати стільки, скільки важить Інжир! А це 10 гігабайтів!
Своїми літературними вподобаннями він активно ділиться у статтях на інтернет-ресурсах «Читомо» та «ЛітАкцент», приміром, коли аналізував книжку С. Жадана «Тамплієри», чесно зізнався, що вірші про рибу завжди читає першими.
Котики – це універсальна мова, якою можна пропагувати будь-які ненасильницькі ідеї. У цьому сила інтернет-мему: короткою афористичною думкою можна миттєво донести свій меседж читачам. Це і бонус цифрового світу, і його небезпека
«Мені іноді стає так образливо: коли я пишу рецензію на якусь книгу, її читає набагато менше людей, ніж коли автор – кіт Інжир! Це ще одна сила котиків в інтернеті. А взагалі котики – це універсальна мова, якою можна пропагувати будь-які ненасильницькі ідеї. У цьому сила інтернет-мему: короткою афористичною думкою можна миттєво донести свій меседж читачам. Це і бонус цифрового світу, і його небезпека. Адже все пришвидшилося, маємо кілька секунд, щоб сприйняти цю ідею, тому Інжирові дописи завжди короткі, афористичні, в них він намагається сказати найголовніше. Котики в інтернеті – це потужна інформаційна зброя, і я хочу використовувати її на хороші наміри.», – впевнена Олена Павлова.
ФЕМІНІТИВИ, МАЙДАН ТА ІНШІ ВАЖЛИВІ РЕЧІ
«Він, як дитина: що бачить – те й повторює, – усміхається власниця мальованого кота. – Леніна скидав (іграшкового – ред.), на Майдані був, тепер має звичку щоночі співати Гімн. Якось він опинився на справжній касці, яку ми розписували в КМДА, коли там жили люди під час обстрілів. Я намалювала там Інжира і слоган «А якщо прийдуть тітушки, зробим з них одну пампушку». Не знаю, де ця каска зараз, але вона існує. Взагалі Інжир – строжовий кіт демократії та активіст. Він був на акціях на підтримку Олега Сенцова, брав участь у багатьох проектах, зокрема «Книги, що говорять» (начитка текстів для людей з вадами зору). Коли заговорили про квоти на українську, він написав «Співати треба українською, бо це мова кохання». І тут в акаунті Верховної Ради зявляється коментар: «Ми підтверджуємо!». Коли чиновники декларували своє майно, Інжир показав «Українській правді», що задекларував вуса і хвіст – усе що мав. А ще намагався балотуватися в президенти. Мільйона гривень у нього нема, але мільйон лайків – запросто. Написав свою передвиборчу програму, останній пункт – «повернемо інжир та персики в Україну разом з Кримом».
Нині Інжир планує запустити власний проект на «ДетекторМедіа», де говоритиме про фейки, інформаційні війни та пропаганду. Досвід має – ілюстрував плакати ІМІ «Стандарти журналістики у котиках».
МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ, ЯКЩО ЇХ ЗДІЙСНЮВАТИ
«Те, що ви не вмієте малювати – міф, – відрізає Олена, беручи до рук фломастер. – В дитинстві скоріше за все, якось відбили вам це бажання. Це треба забути. Малювати – як вчитися ходити. Дитина ж не зупиняється, коли їй кажуть, що вона зробила крок криво. А тут чим більше ти малюєш, тим краще. Звісно, є генії, до яких важко дорівнятися, але як базова навичка малювання простіше за спів.


Кіт Інжир «народжується» дуже просто. Починаємо з кружечка-носика: якщо він не дуже круглий – нічого страшного. Від носика малюємо очі, в нього вони з гострими кутиками. Мені часто кажуть, що я підвожу очі, як кіт Інжир. Малюємо чоловічки, або зіниці:  якщо в людей це «чоловічки», то в котів мають бути «котики». Фігура Інжира нагадує подушку: видно тільки два верхніх вуха. Так зроблено навмисно, щоб дуже швидко і просто багато разів повторювати малюнок. Тепер лапки, у них зазвичай книжка. Він Йогансена любить, до речі. А зараз вуса: з одно боку три вусика, з іншого – 2 (ось вам секрет, як відрізнити підробку). Хвіст у Інжира, як у покемона, або ж, як корона. Лапки видно, коли він сидить, але зараз Інжир стоїть. Тепер лишилось намалювати хмаринку і звізуалізувати мрію.


Нещодавно до Києва приїжджав Шварцнегер, розказував, що в дитинстві батько сміявся з нього: типу «Який з тебе бодібілдер? Ти – слабак!» А він кожну свою мрію візуалізував: уявляв, як отримує нагороди – і все вдалося. Коли він вирішив стати політиком, все повторилося. Тобто візуалізація для втілення мрій дуже важлива. Мрії здійснюються, якщо їх здійснювати».

Фото та листівки – з архіву О. Павлової 


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Катерина Рахуба: «Я йшла на сцену з думкою: реваншу не буде»

Переможниця найдовгоочікуванішого шоу краси міста відверто поділилася враженнями.  «Міс Бориспіль-2017» про…  …Корону.   Порівняно з тіарами, завойованими в школі і на «Випускниці», ця була важка. Ґулю не надавила, бо зачіска об’ємна і гарно її підтримувала. Поставила її на полицю з медалями і кубками, що завойовувала на різноманітних, переважно танцювальних, конкурсах. У піжамі з короною не фотографувалася, але зробила світлину молодшої сестрички з тіарою на голові. Для неї це фантастика: дивилася на нагороду зі сцени, а тут ще й приміряти змогла. 

По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.   «Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який   треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку в