Перейти до основного вмісту

Ваувізація в два дублі: режим real VS віртуальний


Ваувізовуватися мені довелося двічі – і я з радістю зроблю це ще раз: відколи найбільш відвідувана виставка року «Ukraine WOW» переїхала в онлайн, нею можна пройтися і зі смартфоном в руках, і на дивані, обіймаючи ноутбук. Але про все по порядку.


Побувати у доменній печі, політати над Батьківщиною-матір’ю (у віар окулярах, звісно), зловити чарівний квиток, озвучити мультфільми та переконатися що Україна – вау-країна просто: для цього варто було купити квиток на виставку «Ukraine WOW», що відкрилася на столичному вокзалі до дня залізничника. Проєкт набув такої популярності, що її продовжували щонайменше тричі. Однак карантин вніс свої корективи. До нього тут були довжелезні черги (довші, ніж метро у час-пік), багато гамору і вау-емоцій. Описати все навряд вдасться, та й тоді з цього тексту вийде не блог, а лонґрід на кілька десятків сторінок. А про уміння організаторів швидко реагувати на зміни, цифровізуватися й переїжджати в онлайн-формат сказати варто.


Отже, чим точно дивувала виставка – то це інтерактивність. Якби уявляла, що це буде не стереотипна виставкова експозиція, а справжня подорож, під час першої спроби не погадала б із часом: двох годин виявилося замало, щоб встигнути навіть роздивитися усе. Сюди потрібно йти щонайменше на чотири, а краще на пів дня, аби встигнути наробити знімків для Інстаграму – до фотозон тут черги.  


Проїхатися Україною за 10 хвилин, підслухати розмови та мрії пасажирів, приклавши вухо до подушки, намацати найвідоміші споруди країни, потанцювати під снігом (який цієї зими Україну нахабно проігнорував) можна було тут. А ще понатискати на безліч кнопочок-тестів, повідкривати купу шухляд-сюрпризів, опинитися у Тунелі кохання (тобто його інсталяції), озвучити мультики і ще багато-багато чого.
Інсталяція хати Поліни Райко, «кримська стіна» – розчулюють, витвори Архипенка, ткання килима – зачаровує, всі експозиції – показують, що пишатися нам, є чим.


З настанням карантину пройтися локаціями можна тут. Серед переваг – людей катма, тож можна без черг і зайвого гамору завітати будь-куди і роздивитися, що душа забажає. До того ж зробити можна це о будь-якій порі доби, а ще – безкоштовно. Ще й екскурсію від організаторки вдасться послухати.
З недоліків – не застрибнеш на гігантське купе (як я на першому фото), не доторкнешся до залізничного дзвоника, не почуєш голоси України, не натиснеш на кнопки, що змушують об’єкти оживати, не відчуєш, як серце України б’ється сильніше, коли підходиш ближче, і ще кілька десятків «не».


Однак в умовах карантину – це найкраща альтернатива бездумного гортання ФБ-стрічки: і враження гарні гарантовано (не кожну виставку у форматі 360 знято) і чимало нового дізнаєшся: нам всім не завадить трохи просвітитися. 

Фото автора 


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Катерина Рахуба: «Я йшла на сцену з думкою: реваншу не буде»

Переможниця найдовгоочікуванішого шоу краси міста відверто поділилася враженнями.  «Міс Бориспіль-2017» про…  …Корону.   Порівняно з тіарами, завойованими в школі і на «Випускниці», ця була важка. Ґулю не надавила, бо зачіска об’ємна і гарно її підтримувала. Поставила її на полицю з медалями і кубками, що завойовувала на різноманітних, переважно танцювальних, конкурсах. У піжамі з короною не фотографувалася, але зробила світлину молодшої сестрички з тіарою на голові. Для неї це фантастика: дивилася на нагороду зі сцени, а тут ще й приміряти змогла. 

По життю у вишиванці

«Кожен хрестик на вишиванці несе в собі величезний масив інформації», – впевнена  майстриня Оксана Лисенко.  Для неї такий одяг – незмінний атрибут буття, код свого роду. Можливо, через це жінка з трепетом і сльозами в очах розповідає про свої вишиванки.   «Здається, що з любов’ю до вишиванок я народилася. Гостро відчула це, коли ми в 1987 році переїхали з Рівненщини на Київщину. У школі був захід, на який   треба святково прибратися, а вишиванки тоді в мене не було. Попросила бабусю виготовити, бо в мене ж свято. Вона її потягом передала. У вишиванці в класі я була одна, діти неоднозначно зреагували, ніби я якась не така. На сватання чоловіку в Яготинському районі подарувала сорочку. Для нього такий подарунок був шоком, хоча тоді вже люди почали прокидатися від такого незнання, недотримання традицій. Чоловік, до речі, спершу стидався вдягати вишиванку, ховав її під піджак. А після Помаранчевої Революції нас запросили на свято. І він мені каже, що приїде після роботи, зранку в

Інжир: кіт, що живе в соцмережах

Він має власний кулінарний блог, щоночі співає Гімн, в’яже шарфики, і балотувався у президенти. А ще встиг опинитися на справжній касці, запустити флешмоб і заслужити всенародну любов. Це кіт Інжир . І раптом хто не знає: він живе не в розкішних апартаментах, а у Фейбуку й Інстаграмі . Бо не пухнастий, а віртуальний, тож замість дев’яти життів має вічну фантазію свого творця. Як вигаданий персонаж змінив життя однієї журналістки і кількох тисяч книгоманів, чи існує любов між віртуальним героєм і справжньою тваринкою і чому котики – «універсальна мова людства», дізнавалася у авторки персонажа – Олени Павлової , яка, до речі, провела мені майстер-клас з малювання кота Інжира. Автопортрет: Інжир із авторкою Оленою Павловою. Малюнок О. Павлової КРИМСЬКИЙ ІНЖИР І ПАЛКА ДЛЯ СЕЛФІ Звідкіля ж узявся кіт Інжир? «Дуже треба було кота! Ні, не від осінньої депресії, просто захотілося, – розповідає художниця Олена Павлова. – Але ми з чоловіком – журналісти, до того ж багато подорож