Чи багато
потрібно для того, щоб змусити кілька десятків студентів повірити у маячню або
ж навіть поширити беззмістовний текст із сенсаційним заголовком, чи то пак
справжнісіньку вигадку в соцмережах? Ні – перевірено на практиці. Достатньо
зробити серйозний вираз обличчя, позичити камеру в знайомого і знайти кілька
«бородатих» фейків, які, до того ж, встигли розвінчати.
Цей текст не
з’явився б, якби не домашнє завдання з «телевиробництва»: підготувати сюжет з
елементами соцопитування. Тож експрес-залік на розуміння того, що ж таке фейки
і з чим їх подають проведено. Спойлер: результат здивував, адже, складаючи
орієнтовний сценарний план сюжету, робила ставку на обізнаність молоді в сфері
медіаманіпуляцій, розраховувала на те, що люди, які проводять купу вільного
часу в інтернеті, розкусять мої не найкраще замасковані (добре, зовсім не
замасковані) псевдофакти, адже з них вже встигли посміятися. Принаймні ті, хто
навчається на «журналістиці» точно. Обережно – далі лонґрід.
«Напишемо на практиці» про «переможця» олімпіади з
мемів … неіснуючої
Питання перше – «Чи знаєте ви, що Львівський
метрополітен визнано найкращим у Європі?» Округлені очі, чітке «ні», «вперше
чую», «Серйозно? Не знала». Питаю, «як вам така новина?». «Львів – це Україна,
і я пишаюся тим, що можу знати, що це частина моєї країни», «приємно, що таке
може бути у нас», «це нам плюс великий», «звісно, що гордість, що в нашій
країні є такий метрополітен. Напевно, там дуже гарно. Мені аж захотілося
поїхати у Львів, побачити його». Серед кількох десятків відповідей лише тричі
почула «Хіба у Львові є метрополітен!», «Знущаєтесь, немає його там». Найбільше
запам’яталося, як важко було стримати сміх, коли ввечері зателефонувала подруга
і сказала: «Мій одногрупник розказув, що попався – відповідав на твоє
опитування. Сказав, що ми в львівському метро були чотири рази, коли на
екскурсію їздили. І ми таки туди їздили, але ж на метро не каталися, бо де йому
там узятися?».
Далі звертаюся
до відомого фотофейку. Розповідаю, що хлопець із Черкас "переміг" у всесвітній
олімпіаді з мемів, яка пройшла у Горішніх Плавнях в минулому році, обійшов
понад 100 тисяч учасників з 9 тисяч країн світу, але про це не написав жоден
ЗМІ. Питаю, чому, на думку співрозмовників, це пройшло поза увагою медійників і
як ми можемо підтримати хлопця? Думаю: зараз вже мені точно скажуть, що
здуріла, бо де ж у світі 9 тисяч країн знайдеться, та й всесвітнє змагання у
Горішніх Плавнях – якось дивно. Але ж ні. У цю побрехеньку від мене вірять
навіть ті, хто знає про легенди «львівської підземки». І всі без винятку
обурюються, дивуються, кажуть, що готові щось зробити для юнака. «Тоді, мабуть,
були важливіші питання і проблеми, тому й не висвітлили», «Мені здається, якщо
місцевий ЗМІ не висвітлив, чернівецький, то і національне не зацікавилося», «Ми
не тільки можемо, ми повинні підтримати хлопця, тому що це наш земляк», «Я
бачила, про це писав весь ФБ, не ЗМІ, звісно, але хоч тут. Очевидно, не така
вже й значна подія, тим паче, ми не брали участь в подібних раніше, а потім вже
було пізно». Повпливати на ситуацію з ентузіазмом беруться студенти-журналісти:
«можемо написати про нього!», «у нас буде практика, і кожен з нас може написати
в своєму місті про це, таким чином інформація хоч трохи пошириться», «у
студентську газету можемо зробити статтю і йому надіслати – має бути приємно»,
«у нього є соціальні мережі, як у кожного з нас, треба просто написати,
підтримати хлопця своїми оплесками».
Чому нас обманюють і чому віримо?
Щиро зізнаюся,
що з моїх вуст лунала суцільна вигадка, до того ж не моя власна. Хтось
сміється, хтось округлює очі, хтось зауважує, що йому все одно. Запитую, чому
мені повірили. «Новина про хлопця звучить, як достовірна», «Я чітко знала, що у
Львові немає метро, тому подумала, що наступний факт має бути правдивим, не
може ж людина на камеру лише про брехню питати», «зараз розвивається
комп’ютерна графіка, і нам цікаво спостерігати за людьми, які вносять щось
нове, креативне для молоді, меми – наша тема, вони завжди привертають увагу»,
«про меми щось не дуже правдоподібно було, а от про метро досить таки
правдоподібно», «Несподівано. Наче чула, що у Львові немає метро, але думаю,
скажу це, подумають, що я така, трохи нерозумна. А про хлопця, який виграв
конкурс мемів – мені хотілося б, щоб так було, тому що мем-культура – це дуже
класна культура. Шкода, що це не так».
З відповідей
респондентів бачимо, що їхня довіра до фактів тримається на близькості,
емоційності (коли хочемо, щоб так було) і довірі до джерела повідомлення («Ти ж
не могла двічі збрехати, та й ти ж начитана дуже, з такими деталями все
розповідала», – відповіла мені знайома).
Тож чому наш
експеримент видався таким, чому ми вимикаємо критичне мислення, поглинаючи
інформацію із джерел, яким довіряємо, навіщо створюють фейкові новини і кому це
вигідно – вирішила запитати в експертів.
«Насправді, тут
криється маніпуляція, тому що ви запитуєте людей про неіснуючі речі, – коментує
експеримент Альона Романюк,
засновниця проекту ІРРП «По той бік новин». – Люди ведуться на це, бо не
знають, що хтось колись усе це спростував. Нещодавно опублікували, що фейкові
новини не лише спотворюють дійсність, а й створюють фейкові спогади. Приміром,
вони не були у Львові, тож не знають, чи є там метро, хтось хоче похизуватися
тим, що він всезнайка, а хтось колись чув подібну інформацію, але не пам’ятає,
про що йшлося. У голові прокручується: «так, метро, у Львові я був, якийсь
метрополітен же був найкращим, напевно, цей, якщо журналіст запитує, а чому
мене мають запитувати про якусь нісенітницю, про те, чого не існує?».
То що ж робити й кому вірити?
На питання, чи
перевіряєте інформацію, коли шерите новини, отримую у відповідь від студентів
або невпевнене «не завжди», або щире «ні». І це не дивно, адже часто інформація
здається настільки переконливою, що зайвий раз пошукати першоджерело видається
непотрібним. Та й самі фактчекери зізнаються: вірили фейкам. «Насправді немає
жодної людини, яку не можна обманути. Питання в тому, чим і на що тиснути. Я
довго вірила в те, що українська мова наймилозвучніша в світі, тому що так мені
колись казала вчителька в школі. Коли я стала журналістом і почала працювати з
інформацією, зрозуміла, що це брехня, бо не існує комісій з естетики тощо. Або,
наприклад, інформація про гороскопи, яка дуже подобається людям: ми їх читаємо,
знаючи, що вони фактично не мають ніякої сили», – каже Альона Романюк.
Вона радить «не
читати «сміттярів», а звертати увагу на ті джерела, які мають певну довіру і
слідують журналістським стандартам. Якщо інформація поширюється в соціальних
мережах і стає вірусною, то потрібно чітко відрізнити емоційну складову від
фактологічної. Тобто сказати собі в двох словах: про що це? Чим більше емоцій,
тим менше варто вірити цій інформації, тому що там, де є емоції, є маніпуляції,
як мінімум. Варто ставити запитання: «Хто вам про це сказав?», «Звідки я про це
знаю?», «Чому це поширили?», «Чому ця інформація потрапила до мене?», «Хто ще
про це говорить?». Коли ми ставимо запитання, включаємо раціональне мислення, і
тоді ми менше на такі речі ведемося Люди, які хочуть зрозуміти, як влаштовані
явища, як влаштований світ, які чимось цікавляться, менше ведуться на фейки».
«Спробуйте
знайти цю новину в більше ніж у трьох інших джерелах. Якщо інформація буде
суттєво відрізнятися, тут щось не так. Навіть якщо інформація взята з
авторитетного джерела, не факт, що вона буде достовірною або не викривленою (як
фальш-старт з обміном полоненими). Подивіться, кого видання зазначає у
першоджерелі», – радить Олександр
Гороховський, засновник проєкту «Без брехні».
Фото Д. Куренної та з особистого архіву автора
Коментарі
Дописати коментар